Принцеса Таїланду з Києва
Таїланд невипадково називають країною усмішок. Уже в аеропорту Бангкока на вас очікуватимуть усміхнені юнаки і дівчата з табличками з вашими прізвищами. А потім вас везтимуть на авто усміхнені й люб’язні водії чи то до готелю в столиці, чи до курортної Паттайї. Усмішки супроводжуватимуть вас і під час відпочинку на морі чи в джунглях. Навіть недавні нищівні буревії, епідемії пташиного грипу й часті зміни керівників урядів не позбавляють оптимізму цей народ. Тим паче що на чолі країни – недоторканий і всіма шанований король Рама ІХ, Пхуміпхон Адульядет, який править найдовше з-поміж усіх монархів світу – із 1946 року. Але побувавши в Таїланді, я б назвав його не лише країною посмішок, а й здивувань. А як, скажіть, не дивуватися, коли в грудні тут надворі тридцятиградусна спека, коли на полях, луках, у долинах під ногами побачите не звичні для нас шпориш, подорожник, кульбабу чи волошки, а мало не всі зразки наших кімнатних рослин? Коли ананаси тут, виявляється, – найдешевші, а орхідеї – як у нас герань. А в джунглях знайдете бамбукові вудлища таких розмірів, що ними можна ловити хіба що акул. Дивували і незнані тропічні фрукти, і місцева кухня, в якій поєднуються, як на нас, зовсім непоєднувані смаки. Скажімо, деякі овочі заведено приправляти цукром упереміш із сіллю та меленим червоним перцем. А так званий фрукт аристократів – дуріан, що вважається мало не візитівкою країни, має солодкуватий присмак і запах гнилої цибулі (я так і не спромігся проковтнути його бодай шматочок). Але найбільше не лише здивує, а й вразить вас інша історія. Приміром, у китайському Шанхаї, який зовсім недалеко від Таїланду, киянинові Олександрові Миколайовичу Вертинському (він прожив у Шанхаї сім років) не вдалося зустрітися з матір’ю спадкоємця трону держави Сіам (так тоді називався Таїланд), принцесою На Пітсанулок. Як мовиться, розминулися вони у часі. А їм, майже одноліткам, було про що поговорити. Бо одними вулицями Києва ходили, одним повітрям дихали. Та й навчалася майбутня принцеса, яка народилася в Луцьку, у київській жіночій гімназії на Фундуклеївській (тепер – вулиця Богдана Хмельницького, а в приміщенні гімназії розмістився «Нафтогаз»). Юний Сашко, можливо, й знав її, адже не помітити таку красуню було просто неможливо: струнка, із сіро-блакитними очима і розкішним золотаво-каштановим волоссям. А звали її тоді Катериною. Катруся Десницька була онукою секретаря Київської духовної консисторії Михайла Хижнякова, а її прадід по матері, київський купець Іван Ходунов, у тридцяті й п’ятдесяті роки ХІХ століття не раз обирався київським міським головою. Рано втративши батьків (тата поховали ще в Луцьку), Катерина їде до Петербурга, де в університеті опановував фах дипломата її старший брат Іван. Навчаючись на курсах сестер милосердя, дівчина знайомиться з вродливим, незвичної для слов’ян зовнішності лейб-гусаром. Це був середній син короля Сіаму, Його Королівська високість принц Чакрапонг Сіамський. Молоді люди покохали один одного. Принц, якого батько послав навчатися до Росії, після Пажеського корпусу відмінно закінчив й Академію генштабу. А Катерина за цей час встигла взяти участь у російсько-японській війні сестрою-жалібницею – повернулася з бойовими нагородами, навіть Георгіївським хрестом. І от у січні 1906-го з Петербурга через Одесу, Константинополь (там повінчалися у грецькій церкві) і Олександрію молодята дісталися Сіаму. Рік Катерина перебувала в немилості короля Рами V, який не міг змиритися з тим, що син незаконно одружився з чужоземкою некоролівської крові. Їх поселили в окремому від королівського палацу будинку, а Чакрапонг отримав дуже скромну посаду начальника військового училища. Але 1908-го Катерина народила сина Чулу, і серце короля розтануло. А після його смерті 1910 року, коли на престол зійшов бездітний син Рами V Вачіравуд, його спадкоємцем став Чакрапонг, а Чула – членом королівської родини. Та незважаючи на титул принцеси, на розкіш, на те, що Катерина з чоловіком подорожувала світом (зокрема побували в Лондоні, Києві та в її брата Івана в Китаї, який був там другим секретарем Російської місії), її шлюб виявився нетривким. Вона не могла призвичаїтися до традицій гарему, до подружніх зрад. Ії коханий чоловік раптом уподобав дочку свого зведеного брата, принца Рабі, – п’ятнадцятирічну Чаваліт. Горда киянка 1919 року, коли Російська імперія була охоплена громадянською війною, раптово зникає з палацу, залишивши свого улюбленого Чулу. А опиняється не де-небудь, а таки в Шанхаї, куди доля привела й її брата, дипломата Івана. Оформивши розлучення, Катерина відмовилася від великих аліментів, лише погодилася на 1200 фунтів річних. Чакрабон хотів одружитися з Чаваліт, але королівські закони не дозволяли – вона була його племінницею, тож коханці жили позашлюбно. Але це тривало недовго: вже наступного, 1920 року, застудившись під час прогулянки з Чаваліт на яхті, Чакробон помер. Катерина, приїхавши на похорон колишнього чоловіка, дізналася, що він у заповіті не залишив їй жодної копійки, а все віддав Чаваліт і сину Чулі. Однак втрутився брат-король і спадок було розділено на трьох… Принцеса На Пітсанулок, звісно, прибула до Шанхаю з певними заощадженнями, тож починає завзято працювати у різних благодійних комітетах і товариствах, які надають допомогу біженцям із Росії. Вона живе в чималому будинку, і за порадою брата верхній його поверх здає квартирантам. Одним із них був скромний і ввічливий американець із Портланда Гаріссон Стонстоун, який згодом і стане її чоловіком. Вийшло так, що колишня киянка Десницька поїде з Шанхаю жити туди, звідки прибув її земляк Вертинський – до Парижа. 1926 року вона оселиться тут із чоловіком, який знайде спільну мову з її сином Чулою. Він теж опиниться в Європі, ставши студентом історичного факультету Кембріджського університету.
Доля Катерини Десницької стане сюжетом відомого твору ще одного нашого земляка Костянтина Паустовського – «Повісті про життя». Багато цікавого про цю неординарну особистість ви знайдете в книжках чудового києвознавця Віталія Ковалинського. Її не стане 3 січня 1960 року, Катерину поховано на славетному паризькому цвинтарі Пер-Лашез (як, до речі, й її суперницю Чаваліт, яка, народивши п’ятьох дітей від тайського багатія, помре від раку). Принц Чула після закінчення університету в Кембріджі стане відомим вченим, письменником і мандрівником, отримає чин генерала (переживе матір лише на чотири роки), а його дочка, онука Катерини, принцеса Нариссара – нині мистецтвознавець і видавець. Це вона написала книжку про кохання свого дідуся й бабусі (до слова, в них є й правнук, син Нариссари Х’юго). Щоправда, мені тоді так і не вдалося довідатися від нашого гіда у Бангкоку, з якого ж українського міста прибула до Петербурга Катруся Десницька, де зустрілася з принцом Сіаму. Зате вже через місяць після подорожі до Таїланду втішився тим, що посол цієї країни в Україні Сораюта Промпот під час зустрічі в Києво-Могилянській академії свою розповідь про україно-тайські відносини розпочав саме з того, як тайський принц закохався в красуню-українку. Що ж до шанхайських родичів Катерини Десницької, то в її брата Івана в Шанхаї 1922 року народився син Іван, який потім навчався в Франції й став відомим кіноактором із псевдонімом Іван Десні. Знімався у таких видатних режисерів, як Мікеланджело Антоніоні («Дама без камелій»), Райнера Вайнера Фассбіндера («Заміжжя Марії Браун»), Анатоля Литвака, що мав українське коріння («Анастасія»). Не виключено, що юний Іван до 1943-го, року виїзду Олександра Вертинського з Шанхая, міг відвідувати його концерти. …Обходячи у Бангкоку з фотоапаратом територію Великого королівського палацу, де розташовано і храм Смарагдового Будди, і музей короля-реформатора Рами V, я знімав красиві споруди, дерева, людей, адже саме цими стежками колись ходила Катерина Десницька та її син.
Олександр Балабко Київ – Бангкок – Паттайя – Бангкок – Київ Фото автора
Коментарі
|
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
© 2009. Авторські права на зміст сайту захищені законом. |